Шостого мая сёго року, в дэнь св. вмуч. Георгія, сповнілосе 20 лет з дня высвяшчэнія цэрквы Касперовской іконы Богородіцы в Відові. Спочатку была вона філіяльным храмом Прэчыстенского прыхода в Бельскові і тогды вжэ служылісе тут сыстэматычно нэдіельны і святочны літургіі. Летом 2000 року сформовавсе в Відові цэрковны хор, які з 2007 року е прыходскім. Од самого початку в хорові співала Анна Кубай з дому Ігнатовіч, якуй в сіетум рокові сповняецце 90 лет. Раней співала вона з сэстрою Евдокіею Новаковскою в хорові Прэчыстенскуй цэркві, а таксамо в белорускіх “Васілёчках”. Хочу познакоміті чытачуов з семейнымі гісторыямі і творчым жыцём Анны Кубай з Відова.
ТАТОВА СТОРОНА
Муой тато Константін Ігнатовіч родівсе в 1879 рокові. Ёго татом, а моім дедом быв Антон Івановіч Ігнатовіч, а бабою Агрыпіна. Тато мев шчэ братуов: Емеліяна, Рыгора і сэстру Акуліну. У нашого тата батькуов было мало зэмліе. Баба Грыпа была пульска. А чом? Колісь ішов салдат по сэліе. Ёго тут посваталі і ожэнілі. То былі продкі Юстына Залевского, которы жыв в туой старуй мурованці. Залевскіх і дісь шчэ называют “Цурыны”. А чом? Колісь, як тому продкові, солдатові Залевскому уроділосе дітя, то пытаюцце людэ, што Буог дав для Вас? А вуон кажэ – Пан Буг дал цурэ. І так осталісе “Цурыны”. Шчэ хто з Залевскіх повстав? Тётя Ліза Місеюк, котора жыла пуод очышчальнёю. Фана Осеннік таксамо была, тожэ наша кузынка. Юстын Залевскі, батько тёті Лізы, мнуого ліет в цэркві Прэчыстуй чытав і співав. І шчэ співав там і чытав Андрэй Гаврылюк, якого называлі Грыпінчыным (ёго маті была Агрыпіна). Як далі колёніі, то вуон пушов за рыку і жыв напротів Кішчына.
Юстын Залевскі і Андрэй Гаврылюк рывалізовалі з собою, хто будэ чытаті в цэркві.
ЯК ТАТО БЫВ У ВАРШАВІ
Тато быв ростом нэвэлікі, але стройны, хвацкі. Як быв малым хлопцём, то гусі пас. І так собіе пэрэд тымі гусіма мэльдовавсе – то на право, то на лево. А на ёго нызывалі Констэнтій Гарасімчыкуов (род в 1885 р.). Тато ходів до школы або в Відові, або в Бельскові.
І тэпэр тата забірают до вуойська… Все хлопці ідут до “РКУ”. Кажут, што Гарасімчыкув хлопэць звітны. І тут колейка до ёго доходіт. Тато замэльдовавсе пэрэд тымі, хто сідев в прыёмі. І всэ дівіцце на стуол. Бачыт з далека, што пішут: “Штаб Варшава”. І так прышлосе, што забралі тата до вуойська до Штабу в Варшаві. Там дэпэшы розносів, быв гоньцом.
В штабі быв руські полковнік чы генерал Комаров. Тато з ім жыв барзо добрэ. Комаров полюбів тата за ёго обэйсце. Хоць было і такое… Зіма… Тато нэсэ дэпэшу для Комарова. Замэльдовав і… поколзнувсе. І на ёго упав! Комаров до горы ногамі пушов спуд бюрка. Вэльмі пэрэнявсе тато тым выпадком. А Комаров туолько сміявсе…
Прошов якісь час. Комаров кажэ: – Константин Игнатович, что теперь будете делать, у Вас служба окончивается. А тато кажэ: – Поеду домой гуси пасти. Комаров на тое: – Я тебе в Варшаве работу даю, будешь начальником поездов. Прошло троху часу, Комаров пытаецце знов тата, которы цэнів науку, як дае собе рады. А тато кажэ: – Это, что делаю, всё пустяк. Комаров кажэ тогды: – Я хочу Вас поставить в магазин заграничный. Ну как вы? – Можна попробавать – тато на тое. І вуон усё, што выпісывала Варшава за граніцёю, рэестровав.
Добрэ всё ідёт у тата… Прывэзут якіе товары, цукеркі, помараньчы, але робуотнікі барзо нэ шануют товарув. Прывэзут скрыньку з рыбою і кідают… Б’ют віно в бочках, замяст поладіті ёго, добівают. А шчэ з бочкі выкрадалі віна: одбівалі обруч, робілі дырку і вытягалі руркою віно. І для тата одін говорыт: – Константин Игнатович, Вы не давайте так делать… Сделайте порядок с этими роботниками…
Тато робіт добрэ, чэстно і ёго шануют. Прыехав одін пан і кажэ: – Panie Ignatowicz, wagon dziś mi jest potrzebny, bo mam konia. On mnie utrzymuje, a ja jego. On będzie występować w Warszawie w cyrku i należy go dowieźć wagonem na czas.
І вымае татові з кішэнi фотографію. А там стоіт куонь, сідіт вуон, хозяін того коня. На другум зденцю стоіт куонь, а грыва, о тако, на зэмле ліжыт! І такіе дав для тата на памятку фотографіі.
Добрэ всё складаецце у тата. Ёго лічылі міліёнером – 14 ліет робів на однуй роботі. Тата запрашают всюды посідеті, погосцёваті. Вуон ездів на Ковно, Вільно… Але довго нэ жэнівсе, хоць мелі жэнітісе… Паненка была Варшавянка, одіначка.
Разом з татом до Варшавы з Відова попав Остап Артімовіч, которы там робів поліцыянтом. У ёго было штыры сыны – Коля, Пётэр, Павол і Віктор. Одін з сынуов Остапа быв адвокатом, а другі – Коля, до хору Прэчыстуй цэрквы ходів.
ІКОНКА
Я і тэпэр молюся до тэйі іконкі Іісуса Хрыста, а вжэ куолько то юй ліет. А такая то была гісторыя… Як в 1915 рокові сталі бомбіті тую станцыю, тато быв в вагоні. Вуон взяв тую іконку в рукі, упав на койку. А тут бомбы кругом падают. І тата нэ зачэпів навэт і осколок. Вуон вуйну пэрэжыв…. Сіла такая Божа е. Всё розбілі. Тато прыехав до Відова з нічым – прышов так як стоіт. І хаты нэма свэйі, бо ж вжэ коло 20 ліет ёго вдома нэ было. В батьковскуй хаті жывэ брат Еміліян з сем’ею. Прышлосе татові наняті хату од Половянюка.
Тато тут пэрэжыв пэршу вуйну, в бежэнство нэ выезджав. Таксамо мнуого іншых відовцюв нэ было в бежэнстві, бо вэрнулісе в 1915 рокові з пінскіх болуот. А посля тато ожэнівсе. В 1918 рокові з Москвы до Городнік вэрнулася з беженства моя мама Пелагія Багіньска. Маму настроілі татові і воны пожэнілісе. Вуон на маму быв старэйшы на 14 лет.
КОЛЯ МАРЧУК ПОМАГАЕ ТАТОВІ
Быв такі Марчук Коля, которы ходів по сёлах за упрошоным. То так як в Бельску быв Іван Босы. І той Марчук помагав людям. Чы то якое подане напішэ, чы які суд е, то вуон всіем помагав. Бо вуон знав, куды кідатісе, учоны быв. Вуон носів пры собіе в кішэнях целэ бюро.
Раз прышов до тата, розознав в ёго, як было з роботою в Варшаві і давай для тата помагаті. Тато робів там 14 лет, всё складав до банку і в час вуйны пропало. Коля Марчук нэ раз ночовав у нас. І вуон дошов толку. З Москвы прышла для нас запомога. Оно одноразова. А коб тато достав целэ одшкодоване, то вартэ было тры мурованкі, як сказав нам адвокат. Але нічого з того нэ вышло. Нэ было кому покамандуваті. І нашого тата всё пропало.
В ШКОЛАХ
Я ходіла до школы в Відові. За Поляка учыла тут пані Вэрпэховска. Я до трэтюй клясы пэрэшла тогды. А як советы прышлі, то я пошла до другуй. Школа была на туом кунцёві, за Боровськім – у Машкі, як мы называлі. Учытэля былі з Бельска. Мелі воны двое діті – дочку і сына, а жылі протів Пэтра Фірсовіча на кватыры.
КОЛЁНІІ
Як в 1938 рокові робілі у нас колёніі, то быв рух вэлікі в сэліе. А Юстын Залевскі быв геройскі хват. Як мернічы мералі, то ёго взялі яко робутніка, коб помагав. А мы з Дунёю былі малые, мне всёго вусім лет. Помэнтаю, закопуют паля в нашу колёнію. Суседка і мама наша, давай пхаті того паля, кажда до сэбэ. А мы малые, понялі, і плачэм над тым пэньком, мурованым стовбом. Помэнтаю як діся. І той Юстын Залевскі розогнав тые бабы: – Вы туолькі попсуетэ!
СОВЕТЫ
Як была вуйна в 1939 рокові, мы нэ бачылі тугды вуйны. Нануч втікалі з домуов, ховаліся на болоті. А по шосе белостоцкуй чы нарэвскуй людэ утікалі. У Андрэя Гаврылюка, которы жыв на колёніі пуод Белою, быв сын Вася, Алёша і шчэ два хлопці. Воны з бабою ховалісе на болоті і мы з імі тожэ.
Мы з Гаврылючкою ховалісе пуод муост. Хто мев колёнію блісько, то там ховалісе. Як до Бельська прыехалі Немці, то тут обобралі Жыдуов. Бралі у іх мішкамі… І прыехалі Немці до Відова, поставілі всё пуод вэрбамі. Мы малые (мне тогды было 9 лет, а сэстрые Дуні 7 ліет) побеглі дівітісе на тое вуойсько. І вжэ тут вуйсковы нас клічэ – Ком кіндэр! А іті страшно. Стоялі там коло іх высокі банькі, а в іх цястка, цукеркі. І мы взялі. Немэць кажэ, коб мы малые наставілі пуол (фартушок), а нас было штыры. І по жмэні того, жмэні того подоставалі. Я нігды туолько цукеркув нэ трымала. Мы і хусткі знялі з головуов і воны понасыпалі цукеркув. Нэ веду, чы две нэделі стоялі Немці в сэліе.
За две нэделі всё тое выехало. А потуом уступілі до Пуольшчы рускі. Мама тогды споткалася з братом. А было тое так. Мамы брат Міша Багіньскі зоставсе по беженстві в Росіі, дэ став офіцэром (брат дяді Мішы Стэфан Багіньскі быв служыв діяконом). І напісав вуон до мамы: “Поля всё хорошо, але я мушу тобіе заплатіті за добро. Ты меня чоловеком сделала”. І тут дядько Міхаіл Багіньскі едэ маёром до Відова. Мама пошла на станцыю. А станцыя была гожа, цэгляна, ясна, вэліка. Тётя Ліза Залевска і мамін швагор Віктор Павлючук з Голодуов ждут вжэ на стацыі. Дядько прыехав раней, рукі назад і собе спацыруе по станцыі. Але мама одразу нэ познала ёго, бо давно нэ бачылісе. Пудходіт годіна, прышов поезд і мама входіт на станцыю, познае брата, Мішу обнімае. Але міліцыя пудходіт, розділяе іх і кажэ, што “так нельзя”.
У дядька былі две валізкі багажу. Нанялі звозчыка, вложылі багаж. Мама села, дядько Міша сев і едут до Відова. Прыехалі з багажом і самі войшлі до хаты, повіталісе. Але дядько тут нэ госцёвав. У тата быв запрэжоны куонь і давай ехаті до Городнік. А там дядько Міша скочыв гэц з фуры! Людэ выходят, вітают. Забігают додому. Матуля выходіт, вітае. Нэма мовы, но плачу повна хата… Поціловалісе… Стуол ставят, суседы ідут. Все так ішлі, бо суседув мнуого.
Пэтро Павлючук, брат дядька Віктора, быв маляром і поставів в Голодах працовню. А после поехав вуон до Аргентыны. І там малёвав. Одведаті ёго поехав сын Віктора – Ваня Павлючук (моя мама і Вані мама то двоюродны былі), а з ім і Коля. Воны намовлялі Пэтра Павлючука ворочатісе до Пуольшчы. Але вуон нэ хотев і там, в Аргентыні, умэр.
(ciąg dalszy dostępny w wersji drukowanej lub w E-wydaniu Przeglądu Prawosławnego)
Запісав і опрацовав Дорофей Фіонік
фото автора і з архіва Анны Кубай
